На душі

Холодна кава з цукром на столі,

На моніторі повідомлення від когось.

Мені здавалось, що ми ще живі,

Та лиш здавалось, просто невісомість.

В очах у нас холодна пустота,

А в диханні вже більш нема бажання.

Накрила нас безодні темнота,

Залишила вона нам лиш страждання.

Забули ми, що значить почуття,

Не злість, не гордість, а просте кохання,

Лиш крихтами зостались відчуття,

Від нашого останнього прощання.

Прощаємось ми кожен раз на вік,

Прощаємось з коханими й не дуже.

І хто то був? Чи жінка, чоловік?

Стає нам, с часом, вже совсім байдуже.

Ми посміхаємось фальшиво і уміло,

Всі фрази наші завчені давно.

Бо виглядати нам потрібно мило,

Життя у нас, немов просте кіно.

І кожен грає роль свою прекрасно,

Щоб мати змогу, бути так як всі.

Одне для мене до сих пір не ясно...

А що ж у нас при цьому на душі?

Ховаємо в собі ми безнадійність,

Не кажемо нікому, що болить.

Уже давно не поважаєм вірність,

Та бути поруч з милими кортить.

В словах давно нема жалю і правди,

І вчинки стали вже зовсім не ті.

Ми розчаровані у своєму коханні,

Закрили душі ми невинні у пітьмі...