Зарегистрируйтесь и войдите на сайт:
Литературный клуб «Я - Писатель» - это сайт, созданный как для начинающих писателей и поэтов, так и для опытных любителей, готовых поделиться своим творчеством со всем миром. Публикуйте произведения, участвуйте в обсуждении работ, делитесь опытом, читайте интересные произведения!

Барні історії

Миниатюра в жанрах: Иностранные языки, Разное
Добавить в избранное

Червоне світло не розсіювало темряву бару «Веселий Роджер», а лише створювало додаткові тіні. Воно перетворювало обличчя на химерні маски середньовічних блазнів. Маски, що виражали в гіпертрофованому вигляді ту чи іншу емоцію. Від цього складалося враження, що сидиш в диявольському театрі ляльок, де кожен учасник театрального дійства відчуває одночасно найсильніші муки та найяскравіший екстаз в своєму житті.

За дерев’яною стійкою сидів лише я та чолов’яга років за сорок. Бармен кудись вийшов, мабуть до клозету, і мій сусід сумно шукав правди на дні порожньої чарки. Я розглядав його в дзеркалі за полицями з алкоголем. Звідки взагалі пішла ця мода: встановлювати дзеркала на стіні за барною стійкою і поверх нього кріпити полиці з пляшками? З глузду з’їхати можна. Тим часом мій сусід, вгледівши бармена, замовив ще коньяку. Отримавши свій напій, він не поспішав його пити. Повільно повертів чарку в руках, поставив її, закурив. Повільно випускаючи дим, чоловік повернувся до мене:

- Тобі бувало, синку, виливати душу незнайомій людині? – його голос ще не встиг загрубіти від цигарок, проте мелодійним його могла назвати лише людина зі своєрідним почуттям гумору.

- Ніколи. Взагалі напиватись одному в барі – це не мій стиль, - він скептично глянув на мій кухоль пива. Мабуть, не вірив, що я тут напиваюсь.

- Ти мені сподобався, хлопче. В тебе ще не виробився комплекс, що всі незнайомці бажають тобі зла, - він невпевнено посміхнувся.

- Можливо. Мені лише двадцять, світ неймовірних можливостей та тупих помилок тільки-но відкривається переді мною, - я засміявся і мій сусід мене підтримав.

- Давай сядемо за той столик, - він кивнув головою в зал, - і я розповім тобі таку історію, що в тебе назавжди перевернеться світосприйняття.

Я скептично віднісся до цієї заяви, але все ж погодився пересісти. Це був мій перший досвід походу в бар і я багато чув про «барні історії», що можуть бути як цілковитою правдою, так і брехнею до останнього словечка.

Мій новий знайомий, а відрекомендував він себе Дмитром, замовив на барі пляшку того самого коньяку, і, взявши її разом з чаркою, ми зайняли вільний столик.

- В тебе є друзі? – спитав Діма, наливаючи собі чарку.

- Звичайно, в кого ж їх нема? – я здивувався, чому це він почав так здалеку, проте не подав вигляду.

Діма всміхнувся, з виглядом людини знаючої якийсь секрет. Мені ця усмішка здавалась якоюсь нереальною, наче з телеекрану.

Наді мною висів світильник зі звичайною лампочкою, тому я зміг детальніше розгледіти свого співрозмовника. Діма мав звичайне обличчя киянина, на яке ви б не звернули уваги в метро чи на вулиці. Кінчики його тонких губ закінчувались ямочками, які так люблять дівчата, підборіддя заросло щетиною, очі були вузько посаджені. Одяг його не відрізнявся від одягу людини середнього достатку: коричневі шкіряні туфлі, терті джинси та сорочка з психоделічними розводами. Він був настільки стандартним, як палітра в Фотошопі. І це дуже здивувало мене, так як ми жили в епоху інтернетних індивідуалістів.

- Не поспішай, друже. Друзі – це новий вид матерії. Вони підпорядковуються певним законам, мають певні функції і являються основою.

- Основою чого?

- Кому життя, а кому фінансового стану, - Діма виглядав досить серйозно, тому я не став посміхатись цій фразі.

- Колись, коли я ще був студентом на четвертому курсі, - продовжив він, - я мав чудового друга на ім’я Руслан. Ми часто робили різні дурниці разом: лазили по кранам (тоді це було модно), грали в покер, приймали різне, - він глянув на мене, і коли я кивнув, криво всміхнувся.

- Ми були, як то кажуть, закадичними друзями. А ти знаєш, чому близьких друзів називають закадичними?

- Чому? – спитав я.

- Тому що вони тримають один одного за кадик, - сказав Діма і різким блискавичним рухом вчепився рукою в мій кадик.

Я був в шоці. Це було так несподівано, що я ніяк не зреагував, а вже за мить він відпустив мене і голосно розсміявся, хлопаючи себе рукою по коліну.

Я ображено тер горло. Мені було не так боляче, як образливо. Мене провели, як байстрюка. Я вже збирався було піти геть, та Діма взяв мене за лікоть і, глянувши у вічі мовив:

- Ти пропустиш найцікавіше, хлопче.

Все ще ображений, але заінтригований, я сів на місце.

- Продовжуй, але не роби так більше, згода? – буркнув я.

- Згода. Так от. Під кінець курсу ми з Русланом сильно посварились. Через дівчину, звичайно ж. Вона була молодша нас на рік, руда, в конопушках з блакитними, мов океан, очима. І ми обидва потонули в тому океані. Її звали Ірою. Спочатку ми по черзі підкочувались до неї, запрошували на каву, танці, всілякі посиденьки з друзями та на прогулянки в парк. Ми були, як і всі студенти в свій час, без копійки в кишені, проте як тільки в нас з’являлися гроші, ми витрачали їх на Ірочку.

Діма налив собі чергову чарку. Пляшка була вже напівпорожня. Чи напівповна? Кому як. Він знову закурив і запропонував мені одну. Я взяв його «Давідоф Голд», підкурив від його дешевої запальнички і глибоко затягнувся.

- Ти обіцяв мені незвичайну історію, а натомість я отримую стандартну, - як і сам він, промайнуло в голові, - голлівудську постановку.

- Ти поспішаєш, друже. Це лише передісторія. Але де в чому ти правий. В решті-решт ми, як ти вже здогадався, побились з Русланом. Іра цього не бачила, але їй швидко розповіли. Вона більше не спілкувалася з нами та вперто ігнорувала наші індивідууми. З Русланом ми так і не наладили відносин, - Діма замовчав, глибоко про щось замислившись.

Зрештою, алкоголь брав своє. Мабуть він вже добре під градусом, і розповідати йому ставало все складніше стежити за лінією розповіді.

- Тоді були такі часи, що знайти роботу економісту було досить важко. Це вважалось дуже круто та престижно, поступити на економіста. Ми були шалено раді, коли побачили своє прізвище в списку зарахованих. Проте жоден з нас не мав уявлення, що він робитиме після випуску, - Діма тяжко зітхнув і глянув на мене блискучими очима. – Ти, мабуть, теж економіст? Ні? – я похитав головою. – А хто ж ти?

- Інженер-технолог.

- Тоді тобі не зрозуміти. З такою професією ти не пропадеш. А от разом зі мною випестилось близько півмільйона економістів по всій Україні. Куди дівати таку масу «спеціалістів»? – він скорчив відразливу гримасу і ледь не сплюнув на підлогу, але втримався.

- Пропрацювавши на кількох низькооплачуваних посадах, мене зустрів Геннадій Семенович Шишкач. Підприємець середньої руки, як то кажуть, але ти знаєш, які тоді були підприємства: розбої, бандітизм, рекет. Він не жалів своїх конкурентів і щедро винагороджував своїх підлеглих. Я починав з малого – стояв на шухері. Проте це тривало лише з тиждень. Знаєш, що сказав Геннадій Семенович, коли дізнався про мою спеціальність? – я сказав, що не знаю. – Він розсміявся і сказав, що якщо кожен з його хлопців працював би за освітою, він заснував би вже ТНК. – Діма знову розсміявся, цього разу надовго.

Хоча я не вірив жодному слову, сказаному Дімою, я все таки відкував певний острах перед ним. Можливо, він ніколи не був бандитом, проте дещо невловиме в його обліку, рухах, виразі обличчя насторожувало мене. Щось холодне проскакувало в його очах. Іноді його прищур нагадував мені Клінта Іствуда, коли той стріляв, а сонце пустелі сліпило йому очі, навіть через шляпу.

- Через місяць, після мого знайомства з Геннадієм Семеновичем Шишкачем, а поміж собою ми звали його Шишка, мене вивезли за місто на територію приватного стрільбища. Там я вперше в житті взяв у руки справжній бойовий ПМ. Була зима, білі мішені зливались зі снігом, але вітру не було, тому сім з восьми патронів увійшли в десятку. Шишка був задоволений. Сказав, що підготує мене до справжньої роботи.

Діма випив ще чарку, шумно видихнув. Він, без сумніву, був п’яний, проте голос його був твердим. Було видно, що він вирішив до кінця розповісти свою історію. Я поки не міг збагнути зв’язку між його другом, Русланом, та його після освітньою діяльністю. Проте його кримінальне минуле мене зачепило. Було одночасно і страшнувато, і неймовірно мене зацікавило. Хотілось почути чим все скінчилось.

Ти часом відвідувачі «Веселого Роджера» потроху розходились. Бар пустішав, як і пляшка мого приятеля. Проте він, здавалось, цього не помічав і продовжував розповідати про своє минуле. Ми досмалили його пачку цигарок до кінця, і вона валялась зім’ятою на столі.

- Зрозумій мене правильно, хлопче. Я був твого віку, без даху над головою і розчарований в нашій державі, як і будь хто в ті часи. Політична ситуація була нестабільною, олігархія процвітала. Хто міг, хапав собі ласий шматочок і захищав його будь-якою ціною. Шишці не тільки було замало свого кусня, він посягав на чужі. Він вів активну загарбницьку діяльність, був невпинний, як швидкісний потяг. Він не боявся замарати руки, і часто виходило так, що його вороги втрачали не тільки гроші, ти мене розумієш?

- Розумію, - тихо, але твердо відповів я. – А ви коли-небудь вбивали…

- Людину? Так, я робив це регулярно, - відповів він спокійно.

- Це ж аморально!

Діма посміхнувся, і глянув на мене, наче заново оцінював.

- Звісно ж. Але переступити межу моральності мені вдалося завдяки Шишці. Розумієш, хлопче, він не просто створив банду головорізів. Він створив сім’ю, на зразок сицилійської мафії. В свій час він допоміг кожному з нас, врятував багатьом життя. І ми були дуже вдячні йому. Настільки вдячні, що були готові переступити через свої принципи та моральні рамки. Тобі не зрозуміти. Тебе життя ще майже не торкнулось. Ти пробув двадцять років в захищеному коконі з батьківської турботи, ласки та грошей. Та коли треба виживати, пріоритети змінюються. Саме суміш, мікс, як молодь зараз каже, із потреби у засобах до існування, вдячності до Геннадія Семеновича та відчуття свободи, що давало тодішнє беззаконня підштовхнули мене на вбивства.

- Можливо я не правий, але хіба це так легко вбити людину? Тебе совість не мучить? – спитав я з недовірою.

- Знаєш, людина – найдивніша істота з-поміж усіх. Вона, як щурі, може пристосуватися до будь-яких умов. Ну майже. З вбивством так само. Свою першу жертву я пам’ятаю до сих пір. Це був чолов’яга, п’ятдесяти років, низенький, лисуватий, з бігаючими очима. Не знаю, чим він насолив Шишці, та й ніколи не цікавився. Я мав вистрілити, коли він виходив зі свого магазину. Та я не зміг. Мій мозок почав підкидувати мені думки, що він чийсь батько. Я дуже чітко уявляв, як він грається з дитиною, веде її за руку, цілує й обіймає. Мені забракло духу, і він втік, - Діма сумно здихнув. – Люди Шишки знайшли його через кілька годин і привезли на дачу. Там в підвалі вони зв’язали його і після години морально-психологічного тиску на мене я вистрілив. Як бачиш, переступити межу було дуже складно. Надалі я працював без промаху.

Я був дещо розгублений. я багато чув про бандитизм на вбивства минулого десятиліття, проте я не стикався з цим особисто. Я був тоді ще малою дитиною, і мене більше цікавили іграшки та мультики, аніж кримінальні хроніки. Пізніше, вже в школі, я дізнався дещо про той період з шкільних підручників. Але ж там було лише пом’якшене для дитячої психіки пояснення. І лише торік, на другому курсі, я познайомився ближче з цим періодом нашої історії. Але навіть тоді я сприймав інформацію про вбивства, пограбування, беззаконня як події в кінофільмі. Наче вони і відбувалися, але наче і не насправді, десь у вигаданій режисером реальності. Але ось перед ним представник того хаосу, що колись панував в його країні. Навіть більше ніж представник – учасник, активний учасник тих страшних подій. Я більше не сумнівався в правдивості розказаної мені історії.

- Знаєш, - сказав мені Діма, випиваючи залишки коньяку, - я, здається, трохи відступив від основної історії. Ти мабуть задаєш собі питання: «А чому це він розповів мені про свого колишнього одногрупника?», так? То я розповім тобі. Я недавно зустрів його, при досить незвичних обставинах, - Діма гиденько захіхікав, наче п’яна першокласниця. – Знаєш, хлопче, я ж до сих пір не покинув свого заняття. Я заробляю на життя так само як і п’ятнадцять років тому. І знаєш що? Мені прийшло замовлення. Не знаю від кого, на Шишку я вже давно не працюю. Але, глянувши на фотографію «клієнта», я впізнав в ньому Руслана. І ось що цікаво. Поряд з ним щасливо посміхалась Іра, причина нашого конфлікту. Як виявилось вони вже давно одружені, багаті та щасливі. Руслан був успішним підприємцем, Іра – вільним художником. Дітей в них не було, - Діма тяжко глянув на мене і в його погляді читався весь той біль, що охопив його.

- Я страшенно розлютився, хлопче. Я був навіть, певною мірою, радий, що мені прислали це замовлення. Що саме мені доручили вбити цю тварюку, що забрала мою Ірину. Проте, коли я прокрався в їхню квартиру, місце злоби зайняв сумнів. Квартира була оздоблена зі смаком, але без пафосу і навіть креативно. Мила квартирка. Зачекай-но.

Діма підвівся, сходив на бар і купив ще пачку «Давідофф». Я закурив чергову цигарку, а Діма пішов до вбиральні. Поки він був відсутній, я спробував перетравити цей чудернацький поворот подій. Звичайно, було логічно, що ці дві історії про його одногрупника та про його заробіток якось мають пересіктись, але я не очікував, що все так обернеться. Мені вже не терпілось дослухати цю історію до кінця. Цікаво, чим вона закінчиться?

Діма повернувся з клозету, вмостився за столиком, закурив. Він бачив мій інтерес, і, мабуть, спеціально затягував паузу. Але кілька разів затягнувшись, він продовжив:

- На чому я зупинився?

- Ти проник в квартиру твого колишнього друга, - нагадав я йому.

- Так, гарненька в нього квартирка. Я простояв біля їхнього ліжка, з півгодини. Я дивився як вони мирно сплять, навіть не підозрюючи про непроханого гостя. В руці я тримав звичайний ПМ з глушителем. Безвідмовна модель, найкраща на всю країну. В голові в мене спливали тисячі варіантів «за» виконання замовлення, і стільки ж «проти». За ці півгодини я прожив двоє життів: в першому я вистрілив, в другому ні. Ти здогадуєшся, яке з цих життів було найгидкішим?

- Звичайно ж перше, - не думаючи, відповів я.

- Ти правий, хлопче, - тихо мовив Діма і тяжко зітхнув.

Рейтинг: нет
(голосов: 0)
Опубликовано 27.12.2012 в 18:27
Прочитано 768 раз(а)

Нам вас не хватает :(

Зарегистрируйтесь и вы сможете общаться и оставлять комментарии на сайте!